Українська бадмінтоністка Єлизавета Жарка підбила підсумки своїх третіх Європейських ігор: «А в бадмінтоні взагалі відібратись на ці Ігри не дуже просто, особливо для мене у парному розряді, де на змагання потрапляє тільки 16 пар з усієї Європи. Ця система відбору подібна до відбору на Олімпійські ігри, але в рамках континенту».

«Наша пара з Марією Столяренко доволі молода, ми граємо разом тільки 2 роки. І для бадмінтону у нас велика різниця у віці – коли ми почали грати, їй тільки виповнилось 17 років. Марія також з мого клубу з Харкова. Вперше ми виступили разом 2 роки тому в Словенії. Це був її дебют на дорослих міжнародних змаганнях. Ми посіли 3-тє місце і зрозуміли, що у нас э перспектива».

На Європейських іграх у Польщі перед дівчатами стояло заавдання-мінімум – увійти до вісімки найкращих: «На момент останнього тижня відбору на Ігри ми були 7-мі на континенті, але європейська федерація у першому жеребкуванні розставила тільки першу четвірку, а пари з 5-го по 16 номери «кинули» рандомно. І ми потрапили до дуже сильної підгрупи з трьома парами з першої вісімки, включно з нашим найсильнішим конкурентом у Європі – Даніэю. Вийшло так, що було дві підгрупи зі слабкими парами, і дві – з сильними».

«Я була дуже горда представляти нашу країну, особливо у цій ситуації.  У Харкові наш зал розбомблений, тому немає можливості тренуватися вдома. Весь цей час ми готувалися за кордоном і їхали на Європейські ігри з метою у кожній грі представляти Україну гідно і викладатись по-максимуму. Звичайно нам хотілося б мати кращий результат по зайнятих місцях, але можемо сказати, що на 99% ми зробили те, що можемо на сьогодні».

Єлизавета вважає, що кожен має робити все для перемоги: «Це мій спортивний фронт, на якому я намагаюсь викладатися на максимум, підіймати наш прапор на усіх змаганнях, на яких я виступаю. Зараз, де б я не була – я амбасадор України, на мене дивляться, тому я повинна показувати всьому світу, що Україна бореться, Україна – сильна. Ми не здаємося! Ми інформуємо про це і поза кортом, спілкуємося з технічним персоналом, волонтерами… Я намагаюсь нагадувати усім про ситуацію, яка склалася в Україні, розказувати правду».

«На змаганнях в Азії мене дуже вразило, коли я зрозуміла, що вони або взагалі нічого не знають, або дуже нейтрально до цього ставляться. Я всім медіа намагалася показувати фото і відео і говорити, що насправді зараз коїться в Україні. А от Польща нам дуже допомагає. Тут гарна атмосфера змагань і, особливо, в Селищі атлетів. Всі дуже дружні», - додала Жарка.

На жаль, у бадмінтоні є тенденція, що у серпні після чемпіонату світу на змагання хочуть повертати під нейтральним прапором спортсменів з рф та рб: «Але я сподіваюсь, що наша федерація зможе вплинути на це, бо дуже не хотілося, щоб представники країн-агресорок відчували, що в них все добре і вони можуть змагатися як раніше. Так не повинно бути».

Зараз головна і єдина мрія Єлизавети, щоб закінчилась війна: «Вже півтора роки я лягаю спати з такими думками. Ми усі молимося за перемогу, щоб знову бути разом з моєю командою, з моїм тренером та батьками. Щоб не треба було бігти кудись під звуки сирен. Хочу щоб ми могли спокійно готуватися вдома і представляти Україну на змаганнях так, як це було раніше. Тому зараз головне здобути перемогу на фронті, а у спорті вони ще будуть».

Останній раз бадмінтоністка була у Харкові у вересні минулого року – майже 9 місяців тому. Вона мала поїхати, бо в рідному місті не було можливості тренуватися, а родина залишилась.

«Мій тренер також залишився у Харкові. Всі ці місяці ми займаємося з моєю напарницею з тренером по відеозв’язку або взагалі без нього. Хочу сказати, що за час, поки я закордоном, ніде не почувала себе так, як вдома. А ми з напарницею переїжджали з місця на місце. Але ці роки показали, на скільки ми сильні та єдині. Ми багато де були, багато з ким спілкувалися. Зараз можна зустріти українців у різних куточках світу. І завжди ми дуже дружньо проводили час. Навіть із незнайомими українцями ми відчували себе однією родиною», - зізналася Жарка.

На третій день війни Єлизавета виїхала «на кілька днів» до Дніпра, сподівалась незабаром повернутися додому. Але сталося інакше. І в березні 2022 року спортсменка пішки переходила кордон з Польщею, у неї був лише рюкзак з документами і більше нічого, ніякої екіпіровки для бадмінтону.

«Мені тоді допомогла подружка, яка тренувалася на західній Україні – вона передала мені ракетку, а з екіпіруванням для бадмінтону трохи допомогли поляки. На змагання я беру тільки речі для бадмінтону, не можу сказати, що у нас є якісь особливі талісмани. Але прапор України у мене завжди з собою! Це єдине, що я ще забрала з дому. Цей прапор з моїх юніорських Олімпійських ігор в Сінгапурі 2010 року, і я беру його на усі змагання», - розповіла атлетка.

Душею Єлизавета усі ці місяці залишалась у Харкові і рахує дні, коли зможе повернутись.

«До війни я була тренером з бадмінтону і поєднувала кар’єру професійного спортсмена з навчанням дітей. Звичайно, зараз в Харкові з цим важко, бо заняття для дітей досі під забороною через небезпеку, але я підтримую контакт зі своїми вихованцями, які були в мене у групах, спілкуюсь з їх батьками. Тим, хто виїхав, через знайомих тренерів і спортсменів вдалося знайти секції в інших країнах», розповіла Жарка.

«Хтось планує повертатись і продовжити тренування вдома. І я сподіваюся, що коли війна закінчиться – я продовжу тренувати дітей у Харкові. Одна з моїх цілей є передавати досвід наступному поколінню. І щоб результати у бадмінтоні представників України на міжнародній арені були вищі, ніж мої», - підкреслила Єлизавета.